— Аннеке, як вони це роблять? Живуть найдалі, а приїжджають завжди першими? — каже Пітер, тато Матейса.
На перший погляд, він видається суворим дядьком. На носі в нього окуляри для вглядання вдалечінь, а на шиї висять окуляри для розглядання близьких предметів. Пітер має багато років і досвіду, а тому часто, а точніше сказати, завжди, у розмовах відчуває нагальну потребу викласти свою думку на будь-яке питання повільно та з усіма потрібними й не дуже деталями. І десь глибоко в душі ми його за це любимо, хоч дружно зітхаємо, щойно він зачинає «проповідувати», як кажуть його хлопці.
Тепер Різдво, але з погоди й не скажеш. На вулиці сонце й усередині тепло, ніби дім натоплено. Та маленька ялинка в кутку кімнати з різнокольоровими іграшками, гора подарунків у яскравому папері на підлозі в кутку кімнати та печиво з цукерками на комоді підтверджують, що таки Різдво. Я вже майже звикла, що тут, у департаменті Приморських Альп, воно таке: тепле, без снігу, з людьми в легких куртках або ж і у футболках і з морем, де купаються найвідважніші. Хоча пальми в гірляндах дивують мене щороку.
Моя неофіційна сім’я живе в будинку на схилі гори у маленькому південнофранцузькому селі, куди нескінченними серпантинами доїжджає лише один автобус кілька разів на день. Пітер і Аннеке жили тут не завжди.
Багато років тому, коли всюдисущий нідерландський дощ їх зовсім стомив, вони приїхали зі своїми трьома хлопцями на омріяний французький Південь під час літніх канікул, і замість того, щоб повернутися після закінчення до звичного життя, безповоротно закохалися в тепле сонце, старі оливкові дерева, серпантинові гори, будинки з фіолетовими фіранками, море, яке, якщо добре придивитися, зливається з небом ооооось там, зовсім поряд — за будинками по той бік гори.
Вони не стрималися, перевезли свої старі меблі та картини й оселилися тут, на схилі гори серед оливкових дерев і алое вера неймовірних розмірів. Тепер вони їздять на канікули до Нідерландів і завжди повертаються додому — на Південь.
— Та то тому, що в нас мотивація сильна. Ми хочемо завжди спати в найбільшій кімнаті на найзручнішому ліжку. А яке в нас правило? Хто перший приїхав — той кімнату і зайняв, — каже задоволено Матейс.
Річ у тім, що дитяча кімната Матейса більше підходить для аскетичного типу життя. Вона манюнька з одномісним ліжком. У таке місце дівчат не сильно-то й запросиш. До того ж із часом, після того, як її жилець виїхав, пішов на свій хліб, так би мовити, вона стала більше схожою на комору, де ховають коробки з вином, кілограми борошна, старий одяг, томатну пасту в консервах, великі пакети із сухофруктами, словом, усе те, що не влізло в шухляди та шафи, знаходить своє місце тут. Тому хлопці вирішили, тобто Матейс їх змусив вирішити, що на свята, коли збирається вся родина, діє правило: хто перший приїжджає, той і забирає кімнату середнього брата з великим ліжком і достатнім простором навколо нього. Наступній парі дістається кімната молодшого брата, де теж є двомісне ліжко, а третій парі — не пощастило. Матейс вважає, що як усі вже виїхали з батьківського дому, то й кімнати більше не належать комусь конкретно. Тепер вони спільні. Матейс так вважає, а інші — молодші, а тому не мають вибору вважати інакше.
— Ото вже молодьож! — каже Пітер. — Так, у нас тут усе вже майже готово. — Потирає він руку об руку й загадково кидає погляд на величезну картонну коробку мого розміру. — Залишилося лише накрити на стіл і розкласти лосось по тарілках, як із церкви повернемося. Давайте, починайте тут усе розставляти поки, а я піду перевдягнуся, а то я щось ще не при параді.
Різдво в цьому домі дуже рутинне й незмінне. З року в рік Аннеке й Пітер, батьки Матейса, готують одні й ті самі страви: нідерландські пиріжки з м’ясом, свіжий лосось із білим солодким вином, рагу з олениною, шукрут із домашнім варенням з журавлини, нідерландські пончики, тушковану червону капусту та фірмовий торт, який нагадує мені «Київський». З року в рік увечері двадцять четвертого грудня ми ходимо до церкви та з року в рік я майже наважуюсь піти з усіма та з’їсти гостію, яку священник дає всім після різдвяної служби, але в останній момент відмовляюся. З року в рік ми розпаковуємо подарунки вранці двадцять п’ятого грудня з години одинадцятої та аж до другої-третьої дня, тому що нас багато, а подарунків ще більше, і за сімейною традицією їх потрібно розгортати по черзі й у жодному разі не одночасно. Уже четвертий рік я є частиною цих традицій і зовсім не проти передбачуваності.
Якщо чесно, то я люблю передбачуваність. Мені подобається знати в понеділок, що я буду робити на вихідних; я планую поїздки завчасно й детально; я часто натякаю, що хочу романтичне рандеву-сюрприз, але в переддень усе одно маю звіритися, чи те, що ми будемо робити, мені підходить.
Сюрпризи? — Нє. Раптові візити? — Нє. Подарунки не зі списку потрібних мені речей? — Нє.
Мені необхідно знати наперед, що буде, щоб вирішити, чи мені це до вподоби, а чи ні. І якщо відповідь ні — корегування планів необхідне. Якщо ж корегування планів не є можливим, тоді знання дає мені час налаштувати себе на позитивний настрій. Так, я до нестями люблю контроль і я дуже свідома того, що з цим треба щось робити. Я в процесі, на самому його початку. На стадії визнання проблеми.
— О, невже це наші пізні гості зволили приїхати? — трішки роздратований Пітер виходить до вітальні вже при параді у святкових підтяжках. — До вашого відома, священник на нас чекати не буде, пані та панове. А де, власне, Сем? Він хіба не з вами мав приїхати?
Середній брат Ян високий і тонкий, має довге ледь кучеряве волосся та блакитні очі, його дівчина, Урсула, маленька й повненька, має несмак в одязі та неабияку впевненість, що її думка єдино правильна. Ми любимо Яна без Урсули. Тоді він веселий, розповідає смішні історії та заразливо сміється. На жаль, він дорослий і ухвалює рішення самостійно, а це означає, що ще одне Різдво він сидітиме постійно біля своєї дівчини, триматиме її за руку й цілуватиме приблизно що тридцять хвилин.
— Salut, ça va*? — каже вона.
Чмок.
(Як ще я ненавиджу цю манеру з усіма цілуватися).
— Salut, ça va, et toi, ça va*? — кажу я.
Чмок.
(І чому я вибрала саме цю країну? Поїхала б собі на Північ і махала б ручкою під час зустрічі, як всі нормальні люди).
* Salut, ça va? (з фр.) — привіт, як справи?
*Salut, ça va, et toi, ça va? (з фр.) — привіт, добре. Як твої справи?
— Oui, ça va.* — каже вона.
Чмок.
(Господи, вона ж з тих, хто робить це тричі. Савá, савá, савá, савá. Відстрілялась, мінімум комунікації зроблено. Наступний етап буде вже за столом, але там буде біле солодке, тому проб’ємося).
Сем приїжджає останнім і вже одразу до церкви. Йому без кількох місяців двадцять два. Він наймолодший і найвищий, найсильніший і найбородатіший. Єдиний «неблондин» сім’ї. Він сам. За його власною дефініцією, жінки — це не його, бо вони йому лише голову морочать, а в нього є мета робити бізнес і заробляти гроші. Ми лише сміємося з його серйозної та ще трохи підліткової категоричності. Залежно від настрою Сем може бути тим, хто зробить цей вечір дуже веселим, або ж тим, хто перетворить його на сварку. Схрещуємо пальці.
Аннеке дуже любить Сема. Не те щоб вона не любила двох інших синів, але ніхто не візьметься заперечувати, напевно, навіть сама Аннеке, що наймолодший — це її улюбленець. Її хлопчик. Накачаний велосипедист-мотоцикліст, бізнесмен-початківець, який мутить торгівлю з італійцями, вищий від неї на добрі дві голови, але все ще її маленький хлопчик, якого вона ніжно цілує в обидві зарослі бородою щоки та міцно обіймає, коли він сідає біля неї на диван. І водночас ніхто не візьметься заперечувати, і вже точно не Аннеке, що він приносить їй багато болю. Такого, якому ніяк не зарадиш, бо її син вже не дитина, тож не можна взяти й влаштувати його життя так, щоб воно підходило мамі з татом, а тому лишається лише втуляти тут і там якісь поради, свої досвіди, зауваження в найдружелюбніший спосіб, бо характер має вогненний: чирк — і полум’я, і вчитися приймати ось цього свого хлопчика таким, яким він є: запального, непостійного, нервового, ідейного.
Собор Різдва святої Богородиці розташований у туристичному місті Ванс, яке заховалося між морем і горами за двадцять кілометрів від Ніцци. Вузенькі вулички засіяні милими кафе та неймовірною кількістю галерей, де заможні мандрівники охоче купують собі сувеніри на згадку.
Аннеке теж має свою маленьку галерею у Вансі. Ось тут, недалеко від собору, за поворотом направо. Вона малює акварелі. Маленькі, а здебільшого великі розпливчасті потьоки зблизька, а здалеку — південні пейзажі з морем, пляжем, міськими будиночками, викладеними старою бруківкою вуличками, кінськими перегонами, гучними кафе та її хлопцями на роверах. Її маленькі, а здебільшого великі акварелі розлітаються з шаленим успіхом у період відпусток. Їх купують туристи з Китаю, Америки, країн, що межують із Францією, один раз її роботи полетіли аж до Австралії.
* Oui, ça va (з фр.) — добре.
Нас заносить потоком людей із вулиці до церкви. Я називаю собор церквою, бо він по-сільському маленький, а в моєму уявленні собор — то щось неймовірно велике, як той, про який писав Віктор Гюго. Ловлю себе на думці, що тут пахне ладаном, хоча без допомоги гугла я навіть приблизно не знаю, що таке ладан. Просто я так чула, що в церквах пахне ладаном. Так кажуть.
Насправді мені тут пахне спокоєм і тишею, хоч як би багато людей не перебувало всередині. «Я не вірянка», — кажу я сама до себе, ніби виправдовуюся, але мені подобається ходити до церков, більше до католицьких, ніж православних. Церкви видаються мені такою собі альтернативою природі. Тільки на природі спокій і тиша мають інші аромати та є менш насиченими з огляду на те, що простір відкритий. У церквах запах спокою і тиші згущений, він висить у повітрі й хоч-не-хоч просочується крізь пори, потрапляє в кров, біжить по венах і врешті заспокоює серце, а з ним і душу.
Ми сідаємо на третю лавку з кінця. Різдвяна меса починається. Хор заводить першої пісні:
Aujourd’hui à Bethléem naît un enfant et Marie sourit déjà.
L’étoile blanche a guidé tous les bergers ici pour prier.
Gloria in excelsis Deo! Gloria in excelsis Deo!*
*«Сьогодні у Вифлеємі народжується дитина і Марія вже усміхається. Біла зірка привела всіх пастухів сюди на молитву. Слава во вишніх Богу! Слава во вишніх Богу!».
Comentarios