— Я сиджу на троні, як у «Грі престолів», тільки навколо не мечі, а багети. Металеві, довгі багети. І пахнуть вони свіжим хлібом. Знаєш, як біля хлібного в центрі вранці, коли завіз. І стіни такі високі, що не видно, чи є в кінці стеля, чи просто небо, чи й неба нема. Здається, що це й не наш світ, а вже якесь пекло, просто гарний готельний номер. До мене приходить Бог, каже: Галя, сорян, шо не попередив. Я не розумію, про що він, але стараюся максимально зсунути брови, щоб показати всю свою злість. І брови починають пекти. А я думаю, чи не залишить такий хід глибоких зморщок. Я виходжу на вулицю, щоб постояти під дощем. Рана на руці починає кровити знову, а мені треба зібрати малину на городі моєї бабці, але бабця померла, і я не знаю, як її знайти. Я починаю шукати вихід на город, але мене затягують бігуни на якийсь марафон. Я телефоную Богу й кажу, що він знову мені набрехав. А в телефоні на заставці твоя фотка. І я трохи в шоці, бо якого біса я би ставила твою фотку на телефон.
— Ого, Галя. І часто тобі таке сниться? — питає Красунчик і починає прибирати в мийку тарілки з-під піци й чипсів.
— Досить часто. Вчора я літала десь до Швеції, але там холодно та я змерзла, — кажу Красунчику й допиваю солодке вино сумнівної якості.
Ми залишились у квартирі самі. Вікно відчинене й чути кінець літа. Має бути прохолодно, але я відчуваю, що між ногами мокро. Десь на кухні співає «Бумбокс»: «Що забула в мене вдома? Муракамі? Роздягаючись книжок не віддають»*. А в мене із собою ні книжки, ні Муракамі. Він це знає та ховатися нікуди. Красунчик занадто високий для мене і я стаю біля стіни, щоби ця різниця була не така помітна.
— Ти залишаєшся? — питає Красунчик.
Він вдавлює мої плечі в бетон — і йому мене не шкода. Залишає синці на шиї — і йому мене не шкода. Запускає руки в джинси — і йому мене не шкода.
Хіба він не чує, як над нами кружляють дикі чайки? Тікай, дурне, тікай! Чайки кричать на мене. Чайки хапають мене за волосся та виривають руді пасма. А він залишає мокрі сліди на моїх запалених губах — і йому мене не шкода. Хіба він не бачить, що в кімнаті стало темно від хмар, і нас зараз покарають дощем. Дощ заливає мене льодяною водою, сміється, і каже: далі буде гірше. Хіба він не знає? Красунчик заповнює мене своїм запахом, і я відчуваю в роті малинову кров. Ця кров тепер моя. Тут і зараз так добре, що хочеться відігнати привидів майбутнього якнайдалі. Але один привид таки встигає зазирнути мені в очі. Цей привид каже: ти ж знаєш, що він тобі не належить. Ти ж знаєш, що буде далі. Але цього голосу я більше не чую. І пісень вже не чую. Я чую тільки його пальці, і його язик, і його подих. І дощ стає сильнішим, і крики чайок вже нестерпні, і гучніше вже не буде. Усе. Це кінець. Я міняю самоповагу на оргазми.
— Ти щоразу кінчаєш, як уперше, — каже Красунчик, застібає мої джинси та відступає. — Тепер можеш їхати додому.
* «Бумбокс» — «Віддаю».
І я їду. Я роблю, як він каже. Я слухняна. Я буду слухняною, скільки зможу. Я буду слухняною, щоб тільки не почути того, що почула Катя від Вови. Я буду мовчати. Поки я мовчу, ми не дізнаємося правди. А це тільки в розумних книжках людям треба правда. Правда переоцінена. Це ж давно доведено, що краще жити ілюзіями. І коли закінчується одна, треба придумати наступну, аж поки правда таки не дасть ляпаса. А правда в тому, що я їду в таксі сама, буду спати в ліжку сама й прокинуся вранці сама. І так буде повторюватися багато ночей.
На своєму балконі я не можу прикурити цигарки, пальці ніяк не втиснуть кнопки на запальничці. Але коли на плейлісті доходить черга до саундтреку з фільму «За межею тиші» про сімʼю глухонімих, я нарешті закінчуюся. Я не можу пригадати, коли востаннє засинала спокійно. Я не можу пригадати, коли востаннє не відчувала тривоги. Я не можу пригадати, коли востаннє була вільною. Дощ заливає мої щоки, а на вулиці тихо та сухо. А що як хтось із сусідів почує, що я плачу? Але ніхто не чує. Ніхто не чує. І серце гупає в грудях тільки для мене. І ніхто не дізнається, що я плачу так довго, що сльози заливають шию та добігають до мережива моєї нічної сорочки.
Comments