Розділ із книги: «Так убивати вміють тільки діти»

9. Я і мої задоволення

Я добре пам’ятаю смаки. Я пам’ятаю їх смак. Гіркуваті, соковиті, хрумкі. Хтось з’їсть абрикосу і викине кісточку. Я шукаю абрикосові кісточки під бордюром, на тротуарі, біля лавок. Висушені пилюкою, дощем, сонцем. Я складаю їх до кишень, перекладаю у баночку, а потім беру великий сірий щебінь і сідаю зі своєю банкою на тротуарі.

Абрикосові кісточки зручно розколювати саме на бордюрі, скраєчку, — тоді жодне ядро не буде втрачене. Клац! Тверда оболонка розколюється, і у моїх пальцях опиняється прохолодна серцевина. Ці ласощі — найсмачніші, якщо не враховувати майже недосяжні «Нутелла» та «Кока-кола».

Після реклами «кока-коли» з Сантою я чекаю на приїзд каравану з червоних вантажівок, всипаних ліхтариками, кілька місяців. Мені вісім. Я знаю розклад курсування по містах. Цей розклад я вивчила напам’ять. Я — найщасливіша у світі дитина — до мене у місто їде сам Санта із повними вантажівками кока-кольних скарбів.

Я уявляю, як Санта сплигує з машини, підбігає до мене, хапає під пахви і підіймає над землею. Він кружляє мене на руках і сміється. Хо-хо-хо!

— Ось вона! — голосно вигукує Санта. — Ось ця прекрасна дівчинка, яка чекала на мене найсильніше за всіх разом узятих дітей у світі!

Я люблю, коли мене хвалять. Мене хвалять усі. Бабуся, вчителі, знайомі, навіть директор школи. Тільки мама не хвалить. Боїться, що я стану від цього поганою.

З дитинства я ненавиджу запізнюватися. У визначений день від самого ранку, щоб не пропустити жодної хвилини чудес, я стою під універсамом у центрі міста і виглядаю першу червону вантажівку. Я хочу, щоб Санта знав, що на нього чекають, що він — важливий. Я теж хочу знати це.

Йде дощ. Холодний грудневий дощ. Я стою біля запилюжених височенних вітрин універсаму і дивлюся на мокрий асфальт на дорозі, по якій має проїхати вантажівка. На калюжах тонкими кружальцями розпливаються сліди від краплин. Я відчуваю великий палець на правій нозі. Він мокрий і холодний. Моя картата зелена курточка змокла на плечах. Намагаюся не моргати.

— Хто на кока-колу — сюди! — чую я жіночий голос за своєю спиною.

Заходжу в скляні двері. Стіни універсаму пофарбовані у холодний блакитний колір. Підлога з покришених камінців складена у великі квадрати. По обидві сторони від мене — круглі скляні вітрини, освітлені блідим білим світлом люмінесцентних ламп. Такі ж довгі лампи є ще високо на стелі. Та працюють вони не всі. Деякі просто гудять. У вітрині — ковбаса, надрізана і присохла по краях. З порожньої полиці звисає паперовий трикутничок. На ньому написано «Кілька в томаті». Тхне картоплею і гнилою цибулею.

— Ти не в тій черзі, — говорить висока продавчиня у зеленому ажурному ковпачку на голові. Вона перехиляється до мене з-за вітрини. — Тобі — туди. — Вона показує рукою в куток.

Там стоять один на одному червоні пластикові ящики зі скляними пляшками коли, якась жінка, одягнена у червоний ковпачок Санти, і черга. Ні, стовпотворіння. Мокрі пальта, куртки, хутряні шапки, розхристані шарфики. Дзеленчать пляшечки. Я стаю наступною за кимось із дітей.

— Я тут стою, — рипить чоловічий голос позаду.

Обертаюся. З-над пуза зверху на мене дивиться кремезний вусатий дядько. Я впираюся очима прямо у його кругле черево, на якому сильно натягнуті ґудзики пальта. Здається, воно зараз трісне. Мені соромно.

— Вибачте! — кажу я. — А куди мені стати?

Дядько не відповідає. Я проштовхуюся подалі від нього. Людей стає ще більше. Кожного разу коли я зупиняюся, хтось опиняється позаду мене. Мені соромно, і нарешті я опиняюся позаду всіх. Попереду мене ворушиться брунатна маса. З неї один за одним виринають щасливчики з пляшечкою Коли у руці.

Я дуже хвилююся, чи вистачить і мені Кока-Коли, тому час від часу підіймаюся навшпиньки, але не бачу нічого попереду, крім голів, шапок, шапочок та спин. За кілька метрів від мене крізь натовп проштовхується мій знайомий вусатий пузань. Він дивиться на мене, показує маленьку пляшечку Коли і йде до виходу. Натовп рідшає. Нарешті попереду мене лишається дванадцятеро людей.

Дзинь — один! Дзинь — два! Дзинь — три! Мужчина, проходьте скоріше! Дзинь — чотири! Дзинь — п’ять! Скінчилися! Тук-дук-тук-дук-тук! Так, хто там покрепше? Поможіть ящик дістати! Шух-х-х! Тидищ-тидищ-тидищ! Дзинь — шість! Дзинь — сім! Дзинь — вісім! Дзинь — дев’ять! Рухаємося! Мені що з вами тут, до вечора стояти? Дзинь — десять! Тидищ-тидищ! Дзинь — одинадцять! Дзинь — дванадцять! Дзинь — тринадцять!

— Дякую! — вимовляю я.

— Ну, тоді тримай ще і календар! — жінка в ковпачку Санти втомлено усміхається до мене.

Пляшка холодна. З красивою червоною кришечкою. Виходжу на вулицю. Йде дощ. Темно. Кладу пляшечку до кишені, щоб не розмокла паперова етикетка. Календар у кишеню не влазить, тому запихаю його у рукав. Вантажівок Санти біля магазину не видно.

«Під’їхали з чорного входу», — думаю я.

Бабуся б точно так сказала. Я почуваюся дорослою. Воїном, який повертається додому.

Я випиваю свою кока-колу через кілька днів. У неділю. Одразу всю. Бо розтягувати на кілька днів, тижнів, місяців її не можна — вийде газ. Мої ковтки крихітні. Пляшечки вистачає на одну серію діснеївського мультфільму про Русалоньку та на пів серії мультфільму про Чіпа і Дейла. Другу половину серії я засовую кінчик язика у пляшку і облизую свої солодкі губи.

Ці сорок хвилин я існую в іншому вимірі. Світі коли і діснеївських мультфільмів. Він мені подобається набагато більше, ніж узвар і мультик про пластилінову ворону. Мені соромно. Легко любити красиве і смачне. Але я все одно люблю. Після мультика я плачу. Я так плачу щонеділі, бо мультики закінчуються. Бо до наступної неділі ще шість днів. Бо завтра до школи. Бо треба вчити музику. Бо я хочу до мами. Бо цим я завдаю болю бабусі. Я плачу, бо я нещаслива, самотня, невдячна і безсила. Мені соромно.

Порожню пляшку з червоною етикеткою я зберігаю ще довго. Навіть після того, як вивітрився запах коли. У моєму сховку в пеналі — так ми називаємо вузьку шафу із дверцятами — вже лежать: тюбик від крему ARKO, маленька кругла бляшанка із залишками крему NIVEA під обідками, супермодна салатова резинка для волосся — на свята, помальовані кишенькові календарики з котиками, тампон, який забула у шафі моя тітка, порожній синій флакончик від парфумів Pani Walewska, білий гребінець із квітами — я не змогла подарувати його бабусі Рузі на Восьме Березня. Лишила собі. Мені соромно.

Інколи у неділю ми граємо в карти. Я, бабуся і тьотя Люся. Бабуся сидить на дивані. Окуляри сповзають з кінчика її носа. Вона уважно дивиться на віяло з карт у своїх руках. Тьотя Люся сидить у кріслі. В неї на плечах — шаль, на тлі якої руде волосся виділяється яскравою плямою. Її бліді пальці елегантно тримають карти. Я сиджу навпроти на стільчику і дивлюся у свої карти. Я намагаюся згадати, чи б’є валет шістку, і як називається сердечко на карті. У голові крутяться слова про черв’яків, але я все одно не можу згадати те слово. Тьотя Люся з бабусею зранку сходили на базар, тому на лакованому журнальному столику перед нами стоїть цукерниця з шоколадними цукерками «Ромашка-Світоч».

— Люсєнько, — говорить бабуся. Сьогодні вони — подруги. Коли вони сваряться, бабуся говорить про неї «пріятєльніца», і вони називають одна одну «Ольга Демидівна» і «Валентина Сергіївна». — Люсєнько, ти часом не знаєш, де у нашому місті можна купити хороший бадмінтон? Ну, щоб із воланчиком.

«Я! Я! Я! Я знаю!». Слова намагаються вирватися у мене з рота. Я ледь стримуюсь, щоб не підскочити.

— Валюсю, думаю, тобі Льоля в цьому допоможе. — Вона підморгує мені.

Наступної неділі я лежу вранці під ковдрою і не сплю. Я чую, як бабуся одягається. Жик-жик-жик — вона крутить диск телефону, тихенько розмовляє, я чую як вона закриває двері, намагаючись не грюкати. Я чую її мілкі кроки за вікном. Рипить хвіртка.

Я підскакую з ліжка. Виглядаю у шпарину між шторами. Вишня біля хвіртки вся у крихітних білих квіточках. Земля на городі під нею рихла і чорна, всіяна білими пелюстками. Тьотя Люся стоїть на вулиці за парканом, вона висока і худа. Моя бабуся на голову нижча від неї, кругленька. У руці бабуся тримає червоно-чорну картату сумку. Бабуся бере під лікоть тьотю Люсю, і вони помалу рушають в сторону базару. Того дня в кіоску нарешті продають набір для бадмінтону з воланчиком.

КУПИТИ КНИГУ