Час пішов
— Привіт, це тут зустріч «Клубу Авторів»? — питаю в блондинки з червоною помадою на губах.
За дерев’яним круглим столом ресторанчику «Confetti»*, що в ТЦ «Passage»* , сім дівчат. Перед кожною — блокнот, ручка і високий фігурний стакан з «авторським» чаєм (їх штук десять у меню є, мабуть). «А що, з просто кавою за стіл не можна? — думаю я. — Чи вони тут настільки автори, що п’ють виключно авторські чаї?»
— Привет, да, это мы. Рады видеть новенького, — приязно посміхається блондинка. «Новенькую, блядь!» — виправила я її у своїй голові. — Присаживайся. Как тебя зовут? Я — Таня, ведущая. А это Вита, Оля, Леся, Ира, Юля и Рита.
— Я Майя, — посміхаюсь у відповідь. Теж наче приязно. А про себе думаю: «Чому тут жодного мужика немає? Вони шо, не пишуть? Та пишуть наче ж».
— А сокращённо как? — питає Таня.
— Що саме «сокращённо»? — уточнюю.
— Ну, имя твоё? Как сокращённо?
Так, стоп! Що, блядь? Мені не почулося? Майя — це ж чотири букви. М, А, Й, Я. Куди вже «сокращьонніше»? Та й що ти тут скоротиш? Тобі, бляха, не піддаються повні імена? Забагато авторської енергії витрачаєш? Так сьорбни чайку, зарядись. Їй-богу, таке зі мною вперше.
— Моє ім’я не скорочується, — відповідаю.
— Да ладно, — ніяк не вгамується ведуча, — у всех имён есть сокращения. Смотри, — чорт! А вона й справді вірить у те, що зараз робить. — Так вот, смотри: Татьяна — Таня, Ольга — Оля, Ирина — Ира, Виктория — Вита...
— Взагалі-то Віка.
— Что, прости?
— Вікторія — це Віка, а от Віталіна — Віта.
— Вит, а ты что — Виталина? — питає Таня у рудої дівчини зліва від себе.
— Да нет, я Виктория.
* «Confetti», Дніпро — як написано на їхньому сайті — ресторан щасливих людей. Що там по щастю, я не знаю, а от тераса в ТЦ «Passage» у них класна. І паста з лососем завжди ок. А от до напоїв, а особливо коктейлів, питань завжди дохуїща. Чи то я така, що скрізь знайду, до чого доїбатись?,
* ТЦ «Passage», Дніпро — максимально огидний і бридкий ніж, встромлений в естетичне сердечко дніпрянина. Сіра бетонна коробка на Європейській площі. П’ять поверхів, нормальний з яких тільки п’ятий. Там ресторани з відкритими терасами і видами на Дніпро. Якщо є ті, хто любить наш «Пасаж» — напишіть мені. Дуже хочу на вас глянути.
Коротше, я здаюсь. Після відповіді рудої вони всі, усі сім авторок з «авторськими» чаями в руках, дивились на мене як на дурочку. Відчуття хрінове, особливо коли ти тільки приходиш у новий колектив на нову для себе штуку. Але ні, стоп! Чому це я буду здаватись?! Це ж може бути кумедно, тож давай, Майє, відповідай. Ми тут з тобою до кінця.
— Гугл вам усе підкаже, — нарешті кажу я.
— Но ведь она Виктория, а все называют ее Вита.
— Так, може, то питання до всіх, а не до мене?
У «Confetti», що в ТЦ «Passage», широкі панорамні вікна. Видно ЦУМ, центральну площу, французьку карусель. Коли її тільки поставили замість легендарного фонтану, багато хто бідкався: воронка диявола, воронка диявола, ще й прямо посеред міста. Ще й крутиться проти годинникової стрілки, а значить, і проти планети. А зараз хоч би що: дітей катають, фоткаються, побачення призначають. І вже карусель легендарна, а не фонтан. «Єдина постійна річ — це зміни», — казав колись мій тренер. А ще — імена, які, блядь, не скорочуються!
— І повертаючись до твого питання, — продовжую я з Танею, — ні, не всі імена мають скорочення.
Скатертина на нашому дерев’яному столі яскраво-блакитна. Блакитний і помаранчевий — кольори «Confetti». За нашими диванами, якраз помаранчевими, по колу, стоять високі зелені рослини з крупним, широким листям. На вигляд пластикові. По факту живі. Так буває. «І навпаки буває теж», — часто про себе кажу я.
Перед дівчатами за столом уже розгорнуті блокноти. У когось на пружині. У когось з м’якою блискучою палітуркою. Ще в однієї отой смішний (і легендарний) записничок журналіста-а-ля-детектива. Яку історію в ньому можна написати?
— Ну что ж, — витримавши навмисно напружену паузу (фальшиву навмисно напружену паузу, бо актриса з Тані, як з Віти Вікторія), ведуча таки розпочала зустріч. Добре, що в описі заходу на фейсбуку було пояснення, що тут і як. Бо «новенького» в курс справи вводити ніхто не збирався. З мосту — в кар’єр, — казала колись моя бабця Варя. Варвара, якщо що, — первое задание: написать текст от имени красного платья, — зачитала з листочка Таня. — Пишем пятнадцать минут. Потом читаем, обсуждаем. Время пошло.
Час пішов.
Comments