Вертинський
Любий Колінько,
тобі моя думка відома: я не приймаю закоханості в незнайомців. Зацікавитися, захоплюватися й бути, як то кажуть, приязною — це скільки завгодно, але закохатися по-справжньому, з усім трепетом душі назустріч можна тільки в людину знайому. Ба більше, лише в того, кого вже любимо. Так я закохалася на концерті Вертинського, Колінько, 1918 року.
Був червень, наскрізь зелений і свіжий, і щоб зрозуміти, що таке Вертинський в Одесі, скажу лише — у день концерту квітникарі правили вдвічі, а то й утричі дорожче; пристойний букет надвечір було вже не знайти, і це влітку, Колінько, коли в нас хіба що каміння не цвіло. Пам’ятаю ранній ранок, із тих, що не поспішаєш починати; і Борис нахиляється до мене й дістає з-за спини два жовто-рожеві квитки:
— Післязавтра! Вертинський, Борю, — сказала я, розглядаючи квитки.
— Так, — сказав Борис.
— У Великому Рішельєвському, Борю? — сказала я.
— Так, — сказав Борис.
— Господи, Борю, перший ряд! Це в гендлярів, не інакше?
— Усе їй знати треба, — Борис підійшов до наших кущів — обсмикнути штору, і сказав:
— Ну що тут у нас? Квітнемо й пахнемо?
Я сказала:
— Дякую тобі.
Він відповів:
— Рости великою.
Квитки коштували нечувано: 300 миколаївських рублів. Але не для нас. Ми заплатили за них дорожче.
Ти мене запитаєш, як же це я так про Вертинського, без 17 року? Це тому, що соромлюся збрехати. А з правди, Колінько, я знаю тільки те, що Государеві довелося зректися, щоб у Бориса турбота про мене з обов’язку змінилася турботою з ласки. Він зачитав мені вголос зречення й сказав:
— Ну, що ж, розв’язалося.
— Як це страшно, Борю, — сказала я.
— Нам треба бути готовими до всього, — відповів він і повідомив, що лишається вдома, і скасував запис, і ми багато й чесно говорили.
Потому почався балаган, не одразу, не день у день, звичайно. В Одесі стріляли та грабували, грабували та стріляли, і називалося це «звільняти» й «експропріювати», але всі ще були ситі. І тільки-но з’явиться людина, тільки-но спробує дати цьому раду, як нею миттєво всі зробляться незадоволені, і пересваряться, і злитимуться одне на одного без видимої причини. Я якось спитала в мами, чому всі всіма незадоволені? «Час такий, Сонєчко. Французам не подобаються англійці, англійцям — німці, німцям — росіяни, росіянам — українці, ну, а євреї не подобаються нікому, і навіть самим собі. Тому й не домовляться ніколи».
Жінкам «урізали географію», Колінько. Це Катя вигадала — і як же влучно. І не було сніданку в ці роки, коли Борис, закінчивши зі стравою й відклавши серветку, не казав би:
— На Базарній — анархісти, не ходи в той бік, будь ласка, поки їх юнкери й серби не розженуть. Утім, я тобі скажу сам, — і помішував чай.
— Гаразд, Борю, — відповідала я. — Серби ж на нашому боці, правда, Борю?
— Ми всі тепер на одному боці. І кожен, хто б’є цю падаль, — на нашому боці, хай ми й маємо розбіжності з інших питань, — відповів Борис. — І до вокзалу не потикайся, Сонєчко. Там натуральні бої.
— Потрібно попередити маму, — казала я. — Бери варення, Борю.
— Дякую, і ти їж. І на Ніжинську, прошу тебе, там учора жорстоко вбили жінку.
— Який жах, Борю. Ми її знали?
— Я знав. І ніякого Привозу, Сонєчко. Не дай боже з вокзалу туди перекинеться. Наші візьмуть вокзал, може, заспокоїться, — казав Борис, намазуючи вершки на булку, і його руки майже не трусилися. Навряд чи ти помітив, Колінько, але яку гарну, шляхетну форму пальців він мав.
— А ми на вокзалі за кого, Борю? — питала я.
— За Луценка, Сонєчко, — відповів Борис.
— Ти ж із ним знайомий? Він — лікар, правильно, Борю? — питала я.
— Лікар. Був лікарем. Тепер він полковник і самостійник. Великий інтелектуал і порядна людина насамперед.
Пам’ятаю, я заспокоювалася та просила і за лікаря Луценка, і за полковника Луценка, і за самостійника й казала: «Господи, врятуй та збережи». Адже молитися теж може стати звичкою. Полковник Луценко загинув 1919 року. Він вірив в українську державу від Києва до Чорного моря й за неї загинув. Дмитро Іванович був із ним знайомий, а я за нього молилася. Так Дмитру Івановичу до мене трохи ближче, адже я, виходить, трішечки була за його правду. Який усе це був місяць? Мабуть, осінь. До зими моєї географії взагалі залишилося — тільки мама та сусіди. Потім тільки сусіди, потім і до них не можна було. Нічого не можна було, і в кімнаті співав Вертинський.
І все ж таки ось тобі наш червень у всій своїй неправдоподібній зелені — і Великий Рішельєвський. Це театр із насмішкою, Колінько, й усе в ньому насмішкувате — і обстава, і назва. В Одесі так можна було, щоб за куплети з мініатюрами просили вище, ніж за оперу, а Великим називали театр у два поверхи й із нудним фасадом, лише трохи більшим за пристойну дачу, та й те тільки, щоб відрізняти його від Малого, теж дачних пропорцій, Колінько. І зальчик, ну, сказати нічого, і синематограф теж — нічого особливого, а Великий — у всіх сенсах. Велике запам’ятовуєш таким.
Відомо, Колінько, у всяке нове місце чоловіки ходять у розвідку, а жінки — затьмарювати. Великий Рішельєвський чотири роки був моєю урізаною географією. До війни ми не встигли ані на Орлинського, ані на Утьосова, ані на Хенкіна, потім які вже там театри, а там і Володя, і зовсім не до того. А тут — Вертинський, і я в синій сукні, такій синій і з таким драпуванням знизу, що було в цьому навіть щось азійське.
Ти слухав колись Вертинського серцем, Колінько? Він усе співає про нас. Твоє щастя: він, здається, ще в Константинополі. Але ж ти все одно не підеш.
До нас він вийшов на сцену — у промені світла, у фраку, прямий і худорлявий, з довгими білими пальцями та блідим від гриму обличчям. Він звів брови страдницьки, і про будь-кого іншого я б сказала «гримасує», але в нього це було на кшталт давньогрецької маски. Очі його були підведені по нижній повіці, і що то були за очі, Колінько. Як можуть бути такі очі в чоловіка на цілий рік молодшого за мене?
Він почав з «Креольчика», так тихо, що за нами голосніше шепотілися, ніж співав Вертинський. Він лоскотав своїм голосом на «Ліловому негрі», і грасирував на «маленькому герцогу тих казкових років», і клянуся тобі, Колінько, він дивився на мене, коли співав «...Ви мрію плекали про бали, про пажів, довгі смуги карет...». Сценічний прийом, але в мене обірвалося всередині й від цього лоскоту робилося і смішно, і боляче. Зала зрозуміла не одразу. У залі були й такі, хто віддав 150 рублів, аби переконатися, що Вертинський це так, позер і пусте місце, але він уже владарював над нами, вів, кружляв і керував. Уже перші овації були гучноголосі.
Нізащо б я не закохалася того вечора, якби не те, як його слухав Борис. Як темніло й просвітлювалося його обличчя, як хмурилися брови й опускалися повіки за дужками окулярів, і профіль робився майже дитячим, немов перед сном. У середині програми я поклала свою руку на його, а в ній — квитки, і раптом Борис зробив те, що, за чутками, траплялося з міста до міста та з концерту до концерту. Він підвівся й сказав голосно, немов на вулиці:
— Маестро, «Хлопчиків»!
У залі вторували: «Хлопчиків, маестро!», «Хлопчиків».
Вертинський усміхнувся, розкинув руки на взір П’єро й почав так, що в кожному ряду, у кожному кріслі, я відчувала, думали: це він мені.
«Я не знаю, навіщо й кому це потрібно, хто послав їх на смерть без тремтіння руки…».
Я спиною зрозуміла — ззаду плачуть жінки, завмерли всі, і навіть репортери. А він співав:
«Глядачі обережні мовчки кутались в шуби,
Й якась жінка, з обличчя не стираючи сніг...».
Яке обличчя мав тоді Борис! Я захопилася цим профілем із заплющеними очима настільки, що навіть не думала про вираз мого власного обличчя, а він співав:
«Цілувала небіжчика в посинілії губи
І жбурнула священникові обручку до ніг».
Як він це вигукнув, як упав на коліна, як доспівав навколішках куплети, а коли підняв обличчя — воно було інакшим, і від чола по щоках піт утворив у білилах доріжки. І якщо наше життя колись визнають віком, Колінько, то в цього віку буде обличчя Вертинського на колінах.
Про візника не було чого й думати, хотілося повітря. Я йшла, закохана й тиха, і боялася розплескати цей голос усередині. Наша Рішельєвська, надто святкова й марнославна, змушувала мовчати, щоб не говорити про велике. І Борис вів мене під руку й наспівував напівголосно: «Я так хочу хоч трішечки ласки, щоб забути цей дикий обман», і раз по раз обман робився то чортів, то грізний, то знову дикий — і так до кінця Рішельєвської.
Я сказала:
— Як ми могли, Борю, піти без квітів?
— Не подбали, — сказав Борис.
— Не принести кошика, ані навіть букета такому таланту, — вела далі я. — Я готова йти на Вертинського знову, тільки цього разу з кошиком білих лілій. Або навіть камелій. Уяви лишень: цілий кошик камелій.
— Ну, це вже справжнє жертвопринесення, — сказав Борис.
— А ваш кадр, здається, жлоб, мадам, — сказали мені з темряви.
Це сталося на Єлизаветинській — пристойній вулиці з пристойними будинками. Я не пам’ятаю кроків за нами, але впевнена, вони були й навіть випередили нас. Тепер перед нами височіла постать та обличчя людини з міських околиць. Ми дивилися на нього, і він дивився на нас. Його віку я не зрозуміла. І картуз, і цигарка, і шрам на шиї — усе було при ньому, немов у поганому фейлетоні на кримінальний смак.
Чому першої миті будь-яка зброя здається несправжньою, Колінько, чи це тільки жінкам? Ніж здався мені страшенно іграшковим, і від його вигляду я ледь не розсміялася. Усього їх було троє чи четверо, я хотіла була обернутися на решту, але інший чоловічий голос сказав:
— Без хаю, мадам. Дивимося вперед очима й дихаємо грудьми, бо покоцаю, — і я раптом подумала: а що, як зашморг? І хотіла обійняти Бориса за шию, але він прибрав мою руку.
— Спокійно, панове, — сказав Борис. — Моя дружина при надії. Майте повагу до її нервів.
— З усією повагою до нервів мадам вагітної: оздобу, ходики, гаманець і камінці з вух мадам вагітної, і так, щоб я не повторював, — сказали за спиною.
— Здобу? — запитала я, і там засміялися.
Борис із нерухомим обличчям взяв мене за плечі та сказав:
— Сонечко, ти зараз знімеш усю свою красу й віддаси мені. І ні про що не думатимеш, окрім найважливішого, — і він глянув на мій живіт. Моя мама ним пишалася б, Колінько, якби ми їй про це розповіли.
Я зняла каблучку з лазуритом і сережку з лазуритом, потім другу (гарні сережки, теж подарунок), потім пришпильку з перлами та шпильки, а потім я зрозуміла, що на мені той самий браслет. Мій браслет, а це ж така річ, з якою не розлучаються, Колінько, ти це знаєш. Мене врятувала зачіска й тонкі зап’ястя. Я дістала всі шпильки, зачіска розсипалася, і волосся приховало шию та спину. Я зняла під волоссям браслет, поки розстібала підвіску, і він провалився за комір сукні, і перли ковзнули по спині. Чи було страшно? Було. І було дико протиприродно весело, і я вже придумала, як ми прийдемо додому та я покажу Борису браслет і розповім, як це спритно я зметикувала.
Я зсипала все на долоню Борисові, як колись на дачі завжди зсипала кісточки від вишні йому в руку, якщо їли на веранді й забували про блюдечко. У долоні вже лежав його годинник із ланцюжком, шпилька та запонки. Усе це він передав тому, що був попереду, з ножем.
— Обручки? — запитав Борис.
— Хай носить мадам вагітна, — сказав той, що тримав ножа, і відступив у темряву.
Усе це було дві хвилинки, Колінько, ну, може, п’ять, і Дмитро Іванович пристрелив би їх, звичайно, за цей час, і я б зараз жила з убивцею.
— «Мадам вагітна» — ото хам, — сказав Борис удома, коли вимив руки. Додому ми їхали на візнику — у борг, і двірника довелося послати по Катю.
— Хай би в них руки повідсихали, — сказала вона.
— Так, Катю, вже й на Єлизаветинській грабують, — сказала я.
— А Вертинський, він який із себе, як ясочка гарненький? — запитувала Катя.
— А Вертинський, він із себе дорогий, — відповідав Борис. — Іди відпочивати, Катю.
У спальні ж у нас зчинилася майже сварка. Я сказала:
— Не такий він і дорогий, як ти собі думаєш. — І показала браслет, і розповіла все те, що тобі раніше. Борис соромив, і пояснював, і казав, що нас неодмінно прикінчили б на вулиці за саму спробу обману (так і сказав, Колінько), але я мовчала та не попросила вибачення.
Потім він сказав:
— Гаразд, ти в нас жінка при надії, яка собою не володіє, — і погасив лампу.
— Але ж це не по правді, Борю, — сказала я.
— Я так хочу дурнесеньку казку, ту дитячу казку, наївну, смішну, — сказав Борис, поцілував мене в чоло, і, здається, вже не гнівався.
Commentaires